Стасу Жалобнюку вдалося одразу заявити про себе, голосно та виразно. Вже його перша персональна виставка свідчила про неабиякий художній хист та вміння: то була велика експозиція у приміщенні також великої за розміром «Морської галереї» (безпосередньо в Одеському порту). Та виставка свідчила: у місті Одесі з’явився справжній майстер.

Насправді, «Випромінювання» – то не виставка, а проєкт. Справжній, бо має чотири складові, чотири теми, які по суті об’єднані однією, - і то війна. Справжня ВІЙНА! У ХХІ сторіччі! Дика та страшна, ще й поблизу нашого Чорного моря, the Вlack Sea War. Виникає питання: що має чи може робити творець під час війни, тим більш війни новітньої, яка є «безконтактною»? Тобто солдат лише бачить у тепловізор, здалеку, свою ціль. Хм, тоді будинки і люди виявляються якимись схематичними зображеннями; хоча люди, завдяки своїй «теплоті» у приймачі виявляються як деяке «випромінювання».

Треба зазначити, що Стас Жалобнюк за суттю своєю є справжнім ХУДОЖНИКОМ, більш того, відомим живописцем, який приймав участь у всеукраїнських виставках в Івано-Франківську, Хмельницькому, Львові, Харкові, Києві та інших містах. Він здатен створити власне висловлювання, яке й виокремило його з широкого загалу відомих митців. Зрозуміло, що мав виставки й за кордоном.

А потім, на підтвердження, ще й двічі у значущому на той час «Українському домі» у Києві, на Хрещатику, де в нього вже тоді були ПРОЄКТИ, а не просто виставляння творів живопису! Вони ставали ВИСЛОВЛЮВАННЯМИ, до того ж включали в себе багато чого окрім полотен, тяжіли до справжніх інсталяцій.

Тобто Стас Жалобнюк МАЄ ім’я! Тому його виставки напевне викликають зацікавленість, бо там присутня ІДЕЯ та його власна думка. Як людина, що здатна переживати глибоко, художник навіть страждає, через те, що митець фактично не може кардинально змінити ситуацію… чи все ж таки на щось здатен? І хоча визнає, що в ідеї про мистецтво, яке здатне щось змінити, є щось нереальне, навіть патологічне…, все ж впливати може, бо «працює» не текстуально, а «картинками», образами, які, як відомо, проникають глибше у людське нутро й живуть там довше. Більш того, здатні «проростати».
Він сприймає своє місцеположення у світі наче Одисей з Іліади, що вибрав це місце як «своє», тому «йому болить». Через це на його власному зображенні він тримається за похилену голову, але там вже є ПРИЦІЛ!

Ці приціли також присутні на більшості його картин.

Це живопис (акрил, олія), але на картоні, досить значного розміру, там присутня якась одноманітність, начебто у якійсь комп’ютерній грі. Як так, що живописець супер класу відмовився від власної майстерності та перейшов до подібного схематизму? Стас пояснює: «Не розумію, як це - «не хвилюватися», адже я дійсно є знервованою людиною, а не просто там «митцем», мені не вдається приховувати свої переживання. Бути людиною, що намагається їх приховати, - це брехати. До того ж «красиві» сенси, зображення не працюють в цей час. Визнаю, колористика доволі одноманітна, але ПРИЦІЛ робить полотна ще більш механістичними. Наче все відбувається у комп’ютерній грі: прицілився і знищив, далі те саме…»

У триптиху ПРОМЗОНА домінує коричневе, як залишки знищених танків, але й також станків виробництв.

Щодо домінування сірого у зображенні нашого ЧОРНОГО МОРЯ, то там закладена й небезпека. Як природня, бо у нас присутній сірководень, так і від підводних човнів і круглих, величезних мін.

Короткі написи начебто спрямовують глядача, але «Т» – то приціл, усюди. Він спрямований на геть усе. Особливо якщо на людину, - тебе бачуть, бо коли ти теплий = живий. Це безконтактна війна ХХІ сторіччя… Звідки й пішла тема «пошматованого, викрученого тіла», де ти не є особистістю, а лише тілом. Ні, там не натяк на порно, але на тортури - «викрученість».

Автор намагається пояснити, що відмовився від справжньої колористики, бо на його думку, вона заважає «ПРОБИТИСЯ» до усвідомлення усього цього, що тут, в Україні, відбувається. Вона присутня у «кишкових», практично анатомічних роботах, де домінує помаранчевий колір.

«Так, - підтверджує художник, - пошматоване тіло неприcтосоване для інтер’єру, цим не можна прикрасити житло/життя».

Звідти перехід до теми хліба, бо хліб, на думку автора, дорівнює тілу, «бо Україна є житницею, і коли крадуть чи знищують хліб, то крадуть тіло». Зверніть увагу на українське «жити» - житниця – життя. Тоді стає ще більш зрозумілим залучення теми ХЛІБА. До речі, активні бойові дії біля наших соляних копалень в Соледарі: ворог знищує нашу українську традицію заходити у чийсь дім обов’язково з хлібом та СІЛЛЮ, або радо зустрічати = «з хлібом та сіллю».

Майже дратують вписані у живопис відкриті прокляття на адресу росіян, надто вже відверто, але, можливо, так і треба?!
Особливо після знайомства з циклом STOP GENOCIDE…

Ute Kilter