Війна в Україні триває. Щодня російські окупанти намагаються загарбати наші землі та знищити нашу ідентичність. Однак кожного дня українці ще з більшою злістю та впевненістю роблять усе заради перемоги. Серед важливих лідерів волонтерських рухів та гуманітарних місій – народні обранці, які окрім кропіткої законодавчої роботи займаються залученням до України іноземних партнерів.

Одним із яскравих прикладів такої енергійної діяльної людини є депутат Верховної Ради одесит Олександр Горенюк. Під час виборів у 2019 році його компетентність, амбіційність та жага до всього сучасного сподобалася жителям  Суворівського району, а сьогодні Олександр Олександрович не словом, а ділом доводить, що їх вибір був правильним.

Ми зустрілись з народним депутатом, аби детальніше дізнатись про його діяльність під час повномасштабного вторгнення.

Довідка: Олександр Горенюк народився і виріс в Одесі. Навчався в україномовній 80-й школі, що знаходиться в Київському районі міста. Мати майбутнього депутата обрала цю школу, бо їй дуже сподобалася класний керівник Марія Олександрівна. Завдяки їй, за словами Олександра, він зараз має гарну та природну українську. Пізніше навчався в юридичному ліцеї Одеської міської ради з поглибленим вивченням правознавства, і це стало ще однією запорукою подальшої успішної професійної діяльності. Вищу освіту отримав у Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Загалом має чотири освіти у напрямках: міжнародне право, графічний дизайн, перекладач з іспанської мови та містобудування. Всіма набутими знаннями активно користується у роботі та повсякденному житті.

– Олександре, наскільки ми пам’ятаємо, до роботи у Верховній Раді України ви були достатньо активною людиною в Одесі, зі своєю громадською позицією та своїм баченням міста. Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність до обрання нардепом.

– Оскільки маю освіту у сфері містобудування, я досить багато часу приділяв саме цьому. Неодноразово разом зі своєю командою розробляв концепції по розвитку тих чи інших місць в Одесі. Яскравий приклад – Деволанівський узвіз. Ми хотіли створити так званий креативний кластер для молоді, бо на той час вже було багато внутрішньої еміграції, молодь активно виїжджала у кращому випадку в інші міста, а в гіршому – за кордон. Зрозуміло, що ці таланти вже не повернути працювати в Україну та сплачувати податки в бюджет нашої держави. Ми планували зробити пішохідну вулицю з малими підприємствами. Це мали бути невеликі площі, оренда яких під силу молодим орендарям, а саме на них ми і розраховували насамперед.  

І це не єдиний наш проєкт, що стосувався поліпшення життя одеситів, на який, на жаль, так і не звернули уваги у міськраді.

– До речі, про мерію. Зараз ви займаєтесь законотворчою діяльністю і входите у найбільшу по чисельності парламентську фракцію. На вашу думку, чи потрібно вносити якісь зміни у законодавство, аби такі люди,  як ви, мали змогу обійняти посаду міського голови? Адже зараз це фактично неможливо.

– Я вважаю, що це можливо. Треба багато працювати над своєю репутацією і системно звітувати населенню та виборцям про свою діяльність. Сьогодні, наприклад, з самого ранку ми роздали гуманітарну допомогу 600 особам. Ці люди на власні очі бачать, що віддали свій голос за правильну людину. Вони бачать, як я працюю для них і для міста, для країни, і я вірю в те, що у такий спосіб можна перемогти. Бо коли люди будуть мене знати особисто, бачитимуть регулярно на свої очі, тоді борди з обличчями невідомих їм людей просто не працюватимуть. Люди стали більш свідомі і розумні, бо ми отримали сумний досвід, коли привели проросійську партію до влади.

Що ж стосується законодавства, то треба дати кандидатам рівні можливості в реалізації своїх виборчих прав, однакові умови. Бо, наприклад, під час парламентських виборів у 2019-му на моєму окрузі умови були такими, що мої постери, навіть малого розміру, протримались рівно одну ніч. У мене не було бюджету на рекламу, але я мав маршрутку, на якій їздив по дворах і проводив 10-11 зустрічей на день.

– Незважаючи на війну, дехто вже починає говорити про вибори, які  мали б відбутися цієї осені. Як ви гадаєте, чи можливо це і чи доречно нині робити якісь агітаційні кроки?

– У моїй голові зараз немає виборів. Вони неможливі законодавчо і конституційно. Більше того, на мою думку, розмови про вибори шкодять суспільству, бо створюють внутрішню конкуренцію серед впливових людей, які мали б згуртовано працювати на нашу спільну мету. Вже чую відповідну рекламу по радіо, бачу борди з відомими всій країні обличчями. Як на мене, то ці люди витрачають кошти на рекламу своїх персон замість того, щоб донатити на ЗСУ. І це сьогодні неприпустимо.

– От якраз і хочеться перейти до теми вашої допомоги військовим та цивільним українцям. Знаємо, що з самого початку повномасштабного вторгнення ви запустили гуманітарну місію з Іспанії, а пізніше поширили її і на інші країни.

– Так, з перших днів війни я є уповноваженою особою з гуманітарних питань у відносинах з королівством Іспанія за підписом головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного. Ми створили дуже потужний конвой. У кожному великому місті були створені точки збору, куди зносилися речі та продукти. Все це потім їхало до Мадрида, а вже звідти за допомоги міністерства транспорту Іспанії цей вантаж відправлявся до нашої країни. Ми створили логістичний хаб у Румунії, в Тульчі, і через нього, а далі – переправою в Орловці, гуманітарна допомога набагато швидше прибувала до Одеси.

Через те, що гуманітарну допомогу збирала майже вся Іспанія, в машинах знаходилось так зване «асорті». Ніхто насправді не розумів, що в них їде. Ми організували сортування, одяг часто доводилося прати, чистити. З нашого великого хабу на Пересипу, який ми організували разом з благодійним фондом Даяни Ястремської, ми відправляємо лише відсортований вантаж у ті точки країни, де він необхідний. По сьогоднішній день ми отримуємо допомогу з Іспанії, Польщі, Франції і навіть Індії.

Щоразу вдається налагодити шляхи допомоги по-різному. У Польщі, наприклад, ми співпрацюємо з гемблінговою компанією. У них досить багато коштів, що дало можливість створити фонд і запросити до нього інших великих гравців ринку. Саме завдяки їх фінансовій підтримці ми, власне, закуповуємо в Одесі продукти для гуманітарних наборів і роздаємо людям. Нам уже вдалось нагодувати більше 40 тисяч сімей! Купуючи на місці продукти, вироблені в Одесі й Україні, ми значно економимо на логістиці, бо не возимо з Європи те, що можна купити тут. До того ж, таким чином підтримуємо вітчизняних виробників.

Щодо Індії – там теж маю товаришів, які вже десятки мільйонів доларів витратили на гуманітарну допомогу. Я налагодив зв'язок з бізнесменом, який є великим гравцем у фармацевтичній сфері. За його допомоги Україна отримує велику кількість медичних препаратів високої якості прямо із Індії.

Дуже важливим напрямком діяльності для мене є допомога військовим – тим,  хто дарує нам можливість жити часто ціною власного життя. Я маю дружні  стосунки з керівництвом полку «Азов», і нам навіть вдалося відкрити в Одесі його представництво. Приміщення знайшлося буквально за день, і ми його швидко облаштували. Варто зазначити, що в Одесі серед усієї гвардії наступу «Азов» є найбільш популярним штабом.

– Коли ви у публічному просторі говорите про свої досягнення, завжди пригадуєте сім’ю. Наскільки багато зараз вдається проводити часу разом?

– У мене дуже класна сім’я. Я прибічник тієї думки, що без сім’ї рухатись по життю нецікаво, бо родина – це твій дім, твоя віддушина. Я зростав у такому оточенні у любові та турботи, і хочу, щоб мої діти зростали так само. Щодня виходжу на зв’язок зі своєю родиною – це мама, тато, дядя, бабуся. З дружиною і сином говорю мінімум двічі-тричі на добу. Мої друзі завжди дивуються цьому, а для мене це природно. Не можу інакше, бо вже так звик.

– Традиційне питання: що у планах на найближчий час? Чи є щось таке, що хотілося б реалізувати, але це ще, як кажуть, не на часі?

– Зараз працюю над тим, щоб пояснити нашим міжнародним партнерам необхідність інвестування в Україну, у її мирне відновлення. Я впевнений, що робити це треба прямо зараз, бо потім буде пізно. Після війни Україна стане найбільшим економічним проєктом європейського континенту, а, можливо, й цілого світу. І потрібно над цим працювати вже: готувати зміни в законодавстві, наповнювати бюджет і відновлювати економіку. Останнє, звісно, можливо лише завдяки податкам, тому хочеться, аби наш бізнес працював і працював чесно. Ми спілкуємось з послами деяких країн, і є випадки, коли інвестиції йдуть в Україну навіть під час війни. Тому далі – тільки більше. Вибудуємо країну можливостей разом!