Повномасштабна війна чітко показала нам,  хто насправді є патріотами України. Одним з яскравих прикладів справжньої любові до Батьківщини та свідомої громадянської позиції є діяльність команди депутатів Фонтанської сільської ради від політичної сили «Слуга народу». Ці молоді амбіційні люди довели, що статус депутата – це не про бюрократію, не про пусті балачки і обіцянки, а про чесність, людяність та готовність допомагати.

Одна з активних діячок у складі команди – депутатка Фонтанської сільради, заступниця голови комісії з питань фінансів Альона Вавілова. До того ж вона – помічник депутата облради від партії «Слуга народу» Дмитра Ковбасюка і голова ГО «Спільне рішення». Наша розмова з Альоною Вавіловою – про діяльність очолюваної нею громадської організації та їхньої депутатської спільноти.

– Громадська організація «Спільне рішення» проблемами громади займається вже не один рік. У довоєнний час ви відгукувалися на дещо інші потреби і вирішували інші завдання. Розкажіть, будь ласка, з чого почалася ваша діяльність?

– Наша громадська організація була заснована ще на початку епідемії ковіду. Розпочали роботу з видачі населенню захисних масок. Так, у 2020 році ми роздали понад 10 тисяч масок тільки жителям нашої громади, а ще велику кількість надали лікарням. Пізніше також передали тести на коронавірус у лікарні Фонтанської громади.

Уже тоді ми зрозуміли, що членів організації треба розподілити і закріпити за певними групами людей, яким ми надавали допомогу. Це малозабезпечені, одинокі, люди з інвалідністю, учасники бойових дій, багатодітні родини тощо. У травні 2020-го уже налічувалося понад 600 підопічних, і кожен з нас відповідав за певну кількість мешканців. Таким чином нам було легше обслуговувати людей і надавати їм якісну всебічну допомогу.

Потім настав час виборів. Оскільки люди до цього постійно бачили нашу роботу, вони нас підтримали своїми голосами, і ми отримали свої місця у Фонтанській сільській раді. Виборці вже розуміли, що ми працюємо не тільки у період передвиборчої кампанії, а постійно.

– Депутатська робота – не з легких. Чи вважаєте свою працю на цій ниві ефективною?

– Звичайно, бо наша команда дуже потужна та ініціативна, це спільнота молодих і прогресивних людей, кожен з яких знається на своєму ділі. Чесно кажучи, зовсім не відчуваємо себе чиновниками, адже до цього жоден з нас не працював в органах місцевого самоврядування. Маємо інші погляди, більш сучасні, і не мислимо шаблонами. Ми вже реалізували чимало проєктів, зокрема, нам вдалося побудувати спортивні майданчики, запровадити у школах нову систему харчування. Однак у пріоритеті завжди наші люди та допомога тим, хто цього потребує.

– Війна внесла корективи в життя кожного українця. Як конкретно трансформувалася ваша робота у сільраді?

– На початок повномасштабного вторгнення кожен з членів нашої фракції вже мав певний багаж знань та досвіду, а також ніс особисту відповідальність за тих, ким ми опікувалися. Жоден з нашої команди не виїхав за кордон, що дуже показово. Ми підтримували одне одного, і продовжуємо це робити донині.

Перший місяць був дуже важким. Ми не мали коштів, а в громаді не було жодної громадської організації, крім нашої. Тому спочатку ми за власні кошти почали закуповувати продукти. Їздили на базар разом з депутатом облради Дмитром Ковбасюком та іншими нашими депутатами, брали тачку і купляли мішками крупи. Влаштували у нашій приймальні справжню сортувальню, де фасувалися крупи і складалися продуктові набори. А інші кабінети швидко перетворилися на гуманітарний штаб. Наші робочі столи стали конвеєрами, а приватні авто – таксі, що доставляло продукти людям.

Будемо чесними: наша країна не була готова до війни. Ніхто не міг спрогнозувати, як мають працювати органи місцевого самоврядування у цей час. На першій сесії після впровадження воєнного стану ми прийняли низку важливих рішень щодо допомоги військовим. Але надалі, на жаль, депутатський корпус ніяк не міг нормально співпрацювати з головою. В якийсь момент, зловживаючи тими нормами законодавства, які були прийняті під час повномасштабного вторгнення, голова відсунула депутатів від рішень щодо фінансування і нарахування заробітних плат. Усе це вирішувалось лише виконавчим комітетом. Протягом усього 2022 року всі рішення щодо фінансової підтримки військових, субвенцій, підвищення заробітних плат нас ніяким чином не стосувалися. І ми могли лише з обуренням спостерігати, як почали зростати розміри зарплат і премій для працівників сільських рад, що є просто неприпустимим! Уявіть, ці люди отримували під час війни по 40 тисяч, у той час, коли військові на лінії фронту мали ті ж самі гроші. Однак при прийняті бюджету на рік ми гарно попрацювали і прийняли адекватний річний бюджет на 2023-й, який відповідає реаліям сьогодення.

Дуже сподіваюсь, що після нашої перемоги Україна візьме шлях на потужне та швидке відновлення і відбудуться реформи у всіх сферах, в тому числі – місцевого самоврядування.

– У воєнний час обсяги вашої роботи зростали щодня, особливо у зв’язку з тим, що з’являлася велика кількість вимушених внутрішніх переселенців. Як ви з цим справлялися?

– Так, досить швидко ми відчули, що обсяги надання необхідної допомоги стрімко зростають, тому почали звертатися у благодійні організації, фонди – як українські, так і іноземні. У червні ми вже мали 1400 зареєстрованих ВПО. Тож налагодили зв'язок з обласними фондами, відкрили у себе гуманітарний штаб з речами, які надавали у користування переселенцям. До нас приносили дитячі іграшки, речі для людей різного віку, візочки, техніку тощо. Також ми не зупиняли видачу різноманітної продукції. Для розуміння: один продуктовий набір важив 18 кг! Далі ми почали співпрацювати з фондом «Гостинна хата», який очолює Наталія Богаченко. Вона надавала велику кількість продуктів харчування, завдяки чому ми могли годувати наших людей. І, звичайно, ми вдячні організації World Chef Kitchen, яка також неодноразово рятувала нас та надала для  допомоги ВПО понад 4500 продуктових наборів. Понад 250 тонн продуктів пройшло через наш гуманітарний штаб. Це було дуже важко, але ми це зробили, і я не можу не пишатися цим!

Крім того, на початку війни був величезний дефіцит різних медикаментів. Наприклад, нам надійшла безліч запитів на ліки для щитовидної залози. Ми об’їжджали аптеки, скуповували ці препарати і видавали хворим. Повірте, відчували себе супергероями, що рятують людей!

Пізніше, окрім запитів на їжу, ліки та одяг, з’явилися запити на житло. Ми разом з командою сіли і почали міркувати, що в кого є запропонувати. Таким чином влаштували десь 50 родин. Нам уже люди самі дзвонили і пропонували особисті будинки, дачі, садові будиночки. Подушки, ковдри, переноски, постільну білизну, електрочайники – все це ми тягли зі своїх домівок…

Звичайно, ми працювали і для потреб військових. Забезпечували їх медикаментами, а тероборонівців – їжею. Перевозили з-за кордону автівки для потреб ЗСУ, медтехніку для лікарень України, для нацгвардії діставали захисні шоломи. Ми не можемо говорити про це надто багато та детально, але це не означає, що цієї роботи не було.

– Зрозуміло, що без допомоги партнерів такий обсяг допомоги реалізувати було б неможливо, однак, я правильно розумію, що велику кількість потреб ви з командою закривали своїми силами?

– Ми справді з самого початку повномасштабного вторгнення робили все можливе і неможливе. Адже розуміли, чому це необхідно, і відчували: ми робимо це тому, що хочемо, а не тому, що так треба. За цей рік ми дуже зросли – і морально, й організаційно. Амбіції залишились у минулому, а кожен з нас став більш активним, свідомим, відданим загальній справі.

Траплялося, що ми розвозили продуктові набори під гучні постріли. І особисто для мене там, у ті моменти війни не було. Війна починалась, коли я поверталась додому, відкривала новини і читала про ті жахи, що коїлись. Ось тоді мені ставало страшно. На роботі просто не було часу обговорювати новини, бо головними були люди, яким ми потрібні, для яких ми мали працювати як єдиний механізм.

– Безперечно, тим, що зроблено вами для людей у ці страшні дні, можете пишатись і ви, і ваша родина, адже ви до того ж ще й любляча мама і дружина! Як вам вдається за такого шаленого громадського навантаження знаходити час для рідних?

– Коли були президентські вибори 2019-го, я працювала у виборчому штабі Володимира Зеленського. Тоді пройшла два тури, вже будучи при надії. Коли малюку було півроку, почалася пандемія, і я з особливою обережністю продовжувала активну роботу. А коли синочку був лише рік, балотувалася у депутати. Отож, пройшла ще те загартування, і нині це допомагає справлятися з величезним обсягом обов’язків.  

Звичайно, важливо в усіх цих клопотах не загубити себе. В якийсь момент я відчула таке виснаження, що просто хотіла сидіти, склавши руки. Тоді дозволила собі трохи відпочити для відновлення сил. Сказала собі, що я маю не лише працювати з людьми і для людей, а й піклуватися про своїх рідних, про своє здоров’я, адже моя сім’я не може і не хоче бути без мене. Розумію, що я потрібна громаді, але так само потрібна своїй дитині та чоловіку. Отож намагаюся знаходити баланс між роботою, допомогою та родиною.

Як це вдається? Мені дуже пощастило з моєю сім’єю, це моя опора і підтримка. Мій чоловік мені завжди каже: «Якщо ти сядеш вдома і не будеш нічим займатися – ти втратиш себе». Він знає, що я завжди волію допомагати, співчувати, деколи сперечатися і досягати своєї мети. І моя родина мене підтримує у всьому!