Наші особисті історії невід’ємні від історії країни, де ми народилися, формувалися як особистості, вчилися і здобували професію. Люди старшого віку, народжені в СРСР, разом з державою пройшли шлях до народження незалежної України і разом з нею пережили і радісні події, і негаразди становлення молодої країни. Але далеко не кожен з нас не просто жив у часи історичних змін, а мав хист і вміння їх усвідомлювати й аналізувати для інших, закарбовувати для майбутнього. Такий привілей мають журналісти, для яких журналістика – не просто професія, а покликання, любов на все життя.       

Саме до таких відданих справі професіоналів належить Юрій Работін, який уже понад пів століття у журналістиці і вже майже три десятки років поспіль обирається колегами головою Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України. 9 серпня 2026 року Юрій Анатолійович відзначив 70-річний ювілей, і це стало доброю нагодою для зустрічі з ним, для розмови про шлях у житті й професії.

Основні віхи на шляху до професії

– Юрію Анатолійовичу, ви пройшли шлях від робітника і моряка до кореспондента і лідера журналістської спільноти. Давайте пригадаємо основні віхи на цій життєвій дорозі.

– У дитинстві я мріяв стати прикордонником. Захоплювався військовими романами, книжками про службу. Мої дідусі — і по материнській, і по батьківській лінії — були фронтовиками. Дід по батьковій лінії, Ігнат Якович, пережив ще й революційні події початку ХХ століття. Усе це, безумовно, вплинуло на формування мого світогляду.

Після закінчення восьмирічної сільської школи я вступив до професійно-технічного училища в Херсоні при суднобудівному заводі. Саме там відбулася цікава подія, яку пам'ятаю дотепер. Серед учнів оголосили творчий конкурс: потрібно було написати твір про Батьківщину та родину. Мій твір спочатку навіть запідозрили у плагіаті, адже не повірили, що його міг написати звичайний учень. Але коли переконалися, що це моя робота, вибачилися і присудили друге місце. За перемогу мені подарували незвичайну на той час чотириколірну авторучку з написом «Одеса» і зображенням корабля. Мабуть, саме тоді вперше відчув, що слово може бути справжньою цінністю.

– Ви народилися в селі. Які спогади з того часу зберігаєте в душі?

– Пам’ятаю: передостання хата в селі, поряд – поле, ферма, коні... Потім ми в інше село переїхали, в Голопристанському районі, там будували систему меліорації... Був такий лозунг, російською, звісно: «Мелиорация – путь к изобилию!». Зрошувальна система пролягала у 100 метрах від нашого городу, і ми, діти, всією вулицею бігали туди купатися.

До школи треба було йти три кілометри. Я в ній вчився з 1-го по 6-й клас. А взимку морози були градусів 30-35, і сніг замітав хату під самий дах. Ми ходили до школи балкою, ковзали по льоду, пробивали його до води і приходили геть мокрі. Вчителька, Валентина Мусіївна Луценко, роздягала нас біля груби, сільська школа опалювалася дровами і вугіллям, і ми там сушилися-грілися...

Сьогодні це – червона зона... Безпечного місця нема. В 2023 році я їздив туди з гуманітарною допомогою. Попередньо зв’язався з головою сільської громади, з’ясував, що саме потрібно. Приїхали в село, розвантажили все у дитячому садочку – продукти, необхідні людям речі... Дві школи там повністю зруйновані війною... Під’їхали з дружиною до того місця, де була наша хата, – жодного деревця. Раніше там був сад: білий налив, черешні і білі, і червоні, вишні, сливи... А зараз – як Мамай пройшовся, нема нічого, тільки зруйнований будинок...

– Не шкодуєте, що це все побачили на власні очі?

– Відповім власними поетичними рядками: «Є коріння родоводу – Ним я і пишаюсь. Україна в серці в мене, Тут я залишаюсь».

– Як уже згадували, ви певний час працювали на Херсонському суднобудівному заводі...

– Так, після навчання в ПТУ. Пишаюся тим, що наша бригада брала участь у будівництві багатьох відомих суден. Згодом, уже працюючи в Чорноморському морському пароплавстві, я зустрічав ці кораблі в різних куточках світу. Це були особливі миті.

– Ви проходили строкову службу як прикордонник. Якщо я не помиляюсь, саме тоді у вас вперше проявився нахил до журналістики і ви вступили до школи воєнних кореспондентів?

– Так, із 1974 по 1977 рік я проходив службу в Закавказькому прикордонному окрузі. До сьогодні підтримую дружні стосунки зі своїм командиром, генерал-полковником Борисом Миколайовичем Олексієнком. Незважаючи на різницю у віці, ми й досі спілкуємося.

Саме під час служби в штабі прикордонного округу, що знаходився у Тбілісі, я побачив оголошення про набір на курси військових кореспондентів при редакції газети «На рубежах Родины». Надіслав свої матеріали, успішно пройшов відбір і два роки навчався у школі військових кореспондентів. Досі зберігаю посвідчення, видане у 1976 році, а також газетні вирізки того часу.

Саме тоді журналістика перестала бути просто захопленням. Вона стала моїм покликанням. Крок за кроком, публікація за публікацією вона увійшла в моє життя назавжди.

– Ваші перші журналістські спроби – що це було: необхідність зафіксувати сьогоденність? Чи ви відчували, як у вас прокидається журналістський хист?

– Моє творче становлення відбулося там, як і становлення характеру... Тоді кожен військовий округ мав свою газету. Я писав про різні ситуації, про своїх бойових друзів, про патріотичні заходи. Мій найперший репортаж був про будні прикордонної служби. Там же були і перші вірші... Я служив там, де межують Вірменія, Азербайджан, Іран та Туреччина, дуже небезпечний регіон і тоді, і лишається зараз.

– Після служби в армії у вас, отож, було кілька можливих професійних шляхів. Захопилися журналісткою, але ж уже мали морську освіту…

– Коли я звільнився з прикордонних військ, а це був січень, то спочатку до літа попрацював у рідному селі в будівельній бригаді і почав замислюватися, чим займатися надалі. І тут зустрів товариша, з яким раніше навчався у ПТУ в Херсоні. Він на той час уже закінчив «морехідку» в Миколаєві і порадив мені зробити так само. Отак випадок спрямував мене до Миколаївської   морехідної школи. А вже в 1978 році в нас був достроковий випуск, ми повинні були працювати на Кубі, але замість Куби мене направили на Шпіцберген, геть не поруч! Щоправда, на Кубу я потрапив пізніше, у 1979 році. Навіть фотографію маю на фоні пам’ятника одному з лідерів... За п’ять років праці на флоті я побував приблизно у 130 державах.

– Чи продовжували ви займатися журналістикою на судні?

– На судні було телетайпне агентство Радянського Союзу, агентство новин, редакції газет німецькою мовою «Океан» і російською – «Буревестник», була й художня самодіяльність... Ми робили концерти, виступали в консульствах і посольствах. У нашій трупі навіть колись брав участь Михайло Водяний. Я, звичайно, писав про це все у суднову газету.

Перші кроки газетяра

– Що змусило зійти зрештою на берег?  

– Це спочатку не був усвідомлений вибір. Змінити рід діяльності змусила хвороба. Отож, я закінчив Університет громадських кореспондентів та Інженерно-будівельний інститут. Почав працювати на виробництві,  отримав кімнату в Одесі, на Марсельській. У той час я ще й одружився. Тоді було так: з 8.00 до 17.00 я на виробництві, а з 17:00 – журналістика!

– Як ви поєднували ці два такі різні світи?

– Я працював у будівельній сфері на припортовому заводі, в СМУ 1 и СМУ 33. В обідню перерву, поки всі пішли обідати, я брався за телефон, бо в мене було чергове завдання від «Вечерней Одессы», «Чорноморської комуни» чи   «Знамени коммунизма». Я писав у ці три газети, ще й військова газета була... Це давало можливість потрапити у творчу сім’ю, бачити, як працюють професіонали. На базі Водного інституту працював дворічний Університет громадських кореспондентів, який очолював Михайло Семенович Єдельман. Він давав нам можливість зустрічатися з метрами сучасної журналістики,  нас навчали дійсно ті люди, які знали ціну слова, були справжніми професіоналами.

– Сьогодні люди дедалі частіше перевіряють новини у кількох джерелах, порівнюють подачу, намагаються відокремити факти від інтерпретацій. На вашу думку, коли журналістика почала втрачати довіру суспільства?

– Колись я написав фразу, яку й сьогодні вважаю актуальною: «Правда – це як біль у серці. Якщо вона є, то жити легше». Коли я проходив практику у газетах «Вечерняя Одесса» та «Чорноморська комуна», нас навчали відповідати за кожне написане слово. Якщо редакція публікувала матеріал, журналіст мав бути готовим відстояти кожен факт. Це й було в основі довіри  до засобів  масової інформації. Скажімо, «Вечерняя Одесса» виходила шість  разів на тиждень, тираж був майже 300 000 примірників. Було дуже багато листів від читачів, і нам, журналістам-стажерам, давали аналізувати по 15-20 листів, а за деякими з них давали завдання: уточнювати факти, реагувати, спілкуватися... До сьогодні у мене збереглися письмові згоди редакції, в яких зазначено, що і кому з нас доручено зробити. Сьогодні ситуація змінилася. Інформацію дуже часто не перевіряють, а наслідки цього іноді бувають трагічними. Бували випадки, коли людина прочитала неправдиву публікацію і далі не могла жити… Слово може не лише лікувати, а й вбивати.

– Чи траплялися ситуації, коли ви розуміли: всю правду оприлюднювати не можна? Якщо так, то як ви пояснювали це собі – професійною відповідальністю чи внутрішнім компромісом?

– Це дуже непросте питання. Є речі, про які журналіст просто не має права писати... Я добре пам’ятаю 2014 рік, коли я декілька разів їздив у зону АТО. Як військовий кореспондент у минулому, я бачив дуже багато того, що мало залишитися «за кадром».

У 2015 році в Брюсселі відбулася зустріч українських та російських журналістів з комісаром з прав людини, на якій я був присутній. Атмосфера була настільки напруженою, що конфлікт ледь не переріс у бійку.

Ще раніше я працював у Косові після югославської війни. Тоді мені здавалося, що такого жахіття Україна ніколи не переживатиме. На жаль, я помилявся... Разом із знімальною групою мені довелося об’їхати військові шпиталі Одеси, Миколаєва, Харкова, Дніпра, Києва – знімали документальний фільм про перших поранених українських військових. Після наших зустрічей хлопців одразу везли на операції. Це неможливо забути...

Є історії, які можна буде розповісти лише після Перемоги. Прийде час – і ми напишемо всю правду. Але зараз є речі, які повинні залишатися під захистом. Поки що вони не мають бути розголошеними.

 – На ваш погляд, як часто журналістська професія буває пов’язана з ризиком для життя?

– Коли я аналізував загибель журналістів у різних війнах світу, починаючи з першої світової, то зрозумів страшну річ: найбільше журналістів загинуло саме на території України під час російсько-української війни, починаючи  з 2014 року. Так, не всі під час виконання професійного обов’язку, адже деякі з моїх колег зі зброєю в руках встали на захист країни. Раніше ми кожного року видавали мартиролог загиблих журналістів. То були мирні часи, цивільні справи... А тут – війна. Починаючи з 2014 року – 135 журналістів...

– Де для вас проходить межа між професійною відповідальністю перед читачем і особистою чесністю перед собою?

– У мене є такі рядки: «Давно ми забули: від слова «свобода» брехня віддає. Без правди свобода воює і правду псує...» Межа повинна бути. Правда повинна залишатися чистою. Але іноді вона оплачується кров’ю. Саме тому журналіст повинен дуже добре відчувати відповідальність за кожне сказане слово.

– Якщо вже говорити про ціну правди, не можу не згадати трагедію Бориса Дерев’янка. Його було вбито 11 серпня дорогою на роботу, злочин так і не був розкритий. Це вбивство пов’язували з його професійною позицією. Як ви на той час визначили для себе межу між журналістською принциповістю та тією ціною, яку інколи доводиться за неї сплачувати?

– Коли ховали Бориса Федоровича, я підтримував його матусю. Поруч стояла його дружина Алла Дмитрівна. Вона сказала мені дуже важливі слова: якби були оприлюднені матеріали, які тоді зникли, Одеса могла б пережити надзвичайно серйозні потрясіння. Документи були дуже серйозні. Того ж року мені вручили журналістську премію імені Бориса Дерев’янка «Істина». Для мене це стало не просто професійною відзнакою, а нагадуванням про те, якою дорогою може бути ціна журналістської принциповості. Борис Дерев’янко залишився символом журналіста, який не боявся говорити правду. Саме такі люди формують справжню історію професії. На його похорон прийшли десятки тисяч людей, це було виявом поваги і довіри до журналістики, до газети, яку Борис Федорович створив і тривалий час редагував.

Звісно, межі самопожертви є в будь-якій професії. У журналістиці вона – в правді. І дуже часто буває з трагічними наслідками. Це реалії нашого життя. За 35 років в незалежній Україні ми втратили багатьох…

На чолі журналістської спільноти регіону

– Юрію Анатолійовичу, ви вже майже 30 років очолюєте регіональне відділення Спілки журналістів, десятиліттями формуєте журналістське середовище Одеси. На ваш погляд, це –  показник стійкості системи, збудованої вами, чи просто ще не з’явилась інша персона, здатна взяти на себе таку відповідальність? Чи свідчить це про те, що планка лідерства, встановлена вами, настільки висока, що наразі немає наступника,здатного її утримати?

– Я ніколи не забуду 1995 рік, коли мене запросили до складу керівництва обласної організації Спілки журналістів, спочатку – відповідальним секретарем. Це був кабінет 12 метрів, телефон, картотека – і все, більше нічого. І якщо проаналізувати все, чим ми займалися, що напрацьовано за ці роки – то це земля і небо. А якщо ще зважити на фінансування – на рік Національна спілка дає на нашу діяльність 67000 гривень і озвучити зарплату  – 3900 гривень у порівнянні із середньою зарплатою в Україні, то це взагалі абсурд! Але люди працюють, бо їм не байдуже!

– На вашу думку, сьогоднішня журналістика потребує реформ?

– Так, потребує. Ми будемо змінювати статут після війни, взагалі багато що потрібно змінювати. Щоб центральні органи НСЖУ звертали увагу на регіони України. Багатьох людей, хто стояв у витоків створення Національної спілки журналістів, уже нема, але спілка існує, живе, працює. Я до цього ставлюсь відповідально, тому що це – історія, це –  повага до старшого покоління.

– Якими ви бачите ці реформи? Чи допоможуть вони повернути віру у журналістику, довіру аудиторії?

– Думаю, це все зробиться не відразу. Довіра буде. Все повинно налаштуватися. Війни, рано чи пізно, закінчуються. Ми зараз створили при секретаріаті центр реформ, у соцмережах публікуємо своє бачення: що треба зробити, що змінювати. Цього від нас вимагає час.

Зараз соціальні мережі працюють дуже активно, ютуб-канали, телеграм-канали. Але газети повинні виходити. Бо коли зникає світло, зникає інтернет – зникає і джерело правди. Коли потрапляєш до Європи, то бачиш, що там кіоски переповнені саме газетами, як колись було у нас… Серед тих новітніх реформ, що ми плануємо, передбачений випуск регіональних видань, бо люди повинні знати, що відбувається в світі, де вони живуть.

– Якби вам було сьогодні 20 років, з набутим життєвим досвідом, який маєте зараз, ви б знову обрали шлях журналіста? Чи все ж таки віддали б перевагу літературі як більш вільному і менш заангажованому способу говорити зі світом?

– Так, я, знову обрав би цю професію, хоча вона мені й тяжко давалася. Але, водночас, певно, приділяв би більше уваги творчості. Жалкую про одне: у мене був один рукопис за два роки, а я його порвав і спалив…

– Тобто, журналістика – це любов на все життя?

– Ну, звісно! В цьому році, коли відбувалося нагородження воєнкорів, я показав своє посвідчення журналіста, якому вже виповнився 51 рік, а хлопці, що там зібралися – полковники, підполковники, майори – всі молодші за це посвідчення. Хвастатись не будеш, бити себе в груди не будеш, але що зроблено – те зроблено. Це – показник стабільності.