Наша довідка

Мамука Мамулашвілі народився 22 квітня 1978 року в Тбілісі, в сім’ї  офіцера тодішньої радянської армії Зураба Мамулашвілі. У віці 14 років, коли почався військовий конфлікт з рф у Абхазії, брав участь у бойових діях у підрозділі батька, що на той час мав звання генерала грузинської армії. Був захоплений у полон, через три місяці його обміняли на полоненого абхазця. Нагороджений грузинським орденом Вахтанга Горгасала 3-го ступеню, і став єдиною людиною, яка отримала цю нагороду в підлітковому віці. З 2009 по 2012 роки був радником міністра оборони Грузії. Магістр з дипломатії. Президент Національної федерації змішаних єдиноборств Грузії. Окрім грузинської, володіє англійською, французькою, українською, російською мовами.

– Пане Мамуко, вже п’ятий рік в Україні триває повномасштабна війна з росією. Але ж для вас ця війна почалася ще з 2014-го?  

– Саме так. Хочу наголосити, що «Грузинський легіон» одним з перших зустрічав ворога в Луганському аеропорту. Цей факт підтверджує, що ми взагалі були серед перших у цьому протистоянні. Брали участь і в боях за Дебальцеве. Наш добровольчий військовий підрозділ тоді був прикомандирований до 25-го батальйону Київська Русь, і воював саме в його складі. Тож шлях у нас дуже довгий, починаючи з 2014 року і закінчуючи сьогоднішніми подіями. На превеликий жаль, основна частина тих воїнів, які були зі мною в Луганському аеропорту і під Дебальцевим, уже загинули... Певно, залишилося кілька чоловік. Але наші хлопці продовжують боротися. На зараз штат у нас великий, до двох тисяч.

– За рахунок кого відбувається поповнення?

– Це етнічні грузини, які приїздять сюди. Добровольці. Можна сказати, що вони воюють не лише за Україну, а й за майбутнє Грузії. Це один зі шляхів, що веде до звільнення Грузії, з цим погоджуються практично всі хлопці, які приїздять. Адже Грузія – це дзеркальне відображення України, просто вона набагато менша, і, відповідно, людський ресурс у нас дуже маленький. Та, незважаючи на це, Грузія у 90-х роках  протистояла росії понад рік! Протистояла такій великій, скажемо так,  військовій машині. Грузія була першою країною, куди вторгалася росія після розвалу Радянського Союзу. І тоді українці теж були серед наших захисників. З того часу згадка про українців для меня завжди асоціювалася з війною в Абхазії 1992–1993 років. Ось чому цей тригер спрацював, коли в Україні почався Майдан, оцей рух за незалежність, за відторгнення від росії…Коли я почув, що такі події почали відбуватися в Україні, то пригадав як раз тих хлопців, які разом зі мною воювали в Абхазії.

– Однак у час воєнних дій в Абхазії ви були ще підлітком. Чому раптом довелося воювати, брати до рук зброю?

– Коли у 90-х роках росія вторглася у Грузію, мій батько був військовим генералом, який за своєю посадою, звісно, мав воювати. Я, тоді ще підліток, не був зобов’язаний це робити, але ж я фактично зростав поряд з солдатами на тій військовій базі, де керівником був мій тато. В ті роки, щоб ви собі уявили, в Грузії було таке становище, що у нас електроенергію давали одну годину на добу. Причому, щоб люди геть не втратили розум, на цей час телебачення включало раз на день серіал – ну хоч якась розрада. Не було не тільки світла, а й води. Навіть нашу школу не опалювали, і відвідувати її було дуже складно. Тому мені часто доводилося бувати на військовій базі мого батька. Тож коли було віддано наказ їхати на війну, тато взяв мене з собою, ми поїхали разом.

– Маючи поряд такий батьківський приклад, ви, певно, і не могли обрати інший шлях, окрім шляху воїна… Відомо, що коли ви потрапили в Абхазії у полон, вас потім обміняли. А якою була доля вашого тата, який також був захоплений у полон?  

– Власне, ми потрапили у полон через шантаж з боку ворога. Ми охороняли стратегічний об’єкт – Сухумську ГЕС, яка постачала електроенергію місту. І  спецпідрозділ мого батька розміщувався як раз довкола цієї гідроелектростанції. За цей стратегічний об’єкт точилися дуже тривалі потужні бої, ворогу все не вдавалося його захопити. Але ми потрапили в оточення, і директора цієї ГЕС разом з його сім’єю захопили у полон. Тоді ворог, навіть не абхазці, а росіяни, поставили нам ультиматум: якщо ми не здамося, то вони розстріляють директора, його дружину і трьох дітей.

У нашому підрозділі залишалося, як я пам’ятаю, приблизно 40 живих воїнів. Уже практично не було боєприпасів, адже ми були в оточенні і щось нам доставити було надто складно. Моєму батькові довелося приймати остаточне рішення, коли до нас відпустили маму з немовлям, двох дітей залишили в заручниках, а їхнього тата розстріляли. Саме тоді батько вирішив, що ми маємо здатися, хоча йому було дуже складно прийняти таке рішення ще й через те, що поруч був його син, теж дитина, хоча я і був уже більш-менш сформованим солдатом. Ось так ми потрапили у полон. Маю сказати, що абхазці поводилися з полоненими досить добре. На відміну від росіян. В росії були спеціальні підрозділи, які вони прислали для катування військових…

Я перебував у полоні три місяці, а мій батько залишався там до того, доки не обміняли останнього полоненого з його підрозділу. Тобто, вже після закінчення війни він десь два роки перебував у полоні. Лише коли вже відбувся обмін усіх на всіх, його було звільнено. До полону він був великим чоловіком, мав міцну статуру, а коли повернувся важив 35 кілограмів…

Те, що я потім брав участь в обох чеченських кампаніях (звісно, на боці чеченців!), – це була його ідея. Він разом зі мною теж у певний період воював там проти росії. Маю сказати, що мій батько фактично був одним з авторів «Грузинського легіону», тому що ми з ним дуже часто консультувалися. В Україні він був з 2015 по 2018 роки, брав участь у бойових діях як звичайний боєць, разом з нами сидів в окопах. Лише коли в 2019-му у нього почалася гостра фаза діабету, ми його відправили у Грузію на лікування.

Тато не раз казав, що буде повномасштабне вторгнення росії і нам ще доведеться захищати Київ. На жаль, за місяць до повномасштабної війни його не стало, він помер у Грузії. Його поховали у місті Мцхета, це перша столиця Грузії, недалеко від Тбілісі. Там у ІІІ столітті був побудований перший храм, і це місце грузини вважають святим. Батько хотів, щоб його поховали саме там, на старому кладовищі, на пагорбі, з якого далеко видно рідну землю. На його могилі сьогодні стоять три прапори: державний грузинський, «Грузинського легіону» та український. Адже він боровся і за Україну…

– Важко навіть уявити, скільки тривог і горя пережила і ще переживає ваша мама…

– Так. Але вона сильна людина і вірить у нашу справу, у вільну від російського впливу Грузію. Без цієї ідеології, я думаю, вона не погодилася б ще тоді, у дитинстві, мене відпустити з батьком. І зараз поділяє мою позицію, часто мені телефонує. Вона дуже бурхливо негативно реагує на росіян, які приїздять у Тбілісі…

– Ви не створили власну сім’ю?

– Я був жонатий. Але важко будувати взаємини, коли чоловік постійно не вдома і з ним щомиті може статися щось непередбачуване. Тому мій шлюб проіснував недовго. Така доля військового. Коли в тебе є інші цілі,  доводиться жертвувати і комфортом, і особистими стосунками.

– У той час, коли Грузія ще прагнула приєднатися до Євросоюзу і у вас діяв євроцентричний уряд, ви навчалися у Франції. Розкажіть про це.  

– Спочатку я навчався в Тбілісі, в турецькому університеті, став бакалавром з економіки. І вже пізніше поїхав до Парижа, де вчився в дипломатичній академії, в центрі дипломатичних та стратегічних наук, щоб отримати ступінь магістра. Кваліфікація – розвідник. Мені завжди була цікава  дипломатія, насамперед, цікавив напрям розв’язання конфліктів без війни, тобто те, як можна вирішувати складні ситуації між країнами без застосування зброї. Але ще під час навчання я зрозумів, що у відносинах з росією дипломатія абсолютно марна справа. Світовий досвід, якого нас навчали, передбачає спілкування між цивілізованими країнами, а з нецивілізованими неможливо розмовляти мовою дипломатії. Росія завжди ухилялася від дотримання якихось домовленостей, ігнорувала їх. І сьогодні вона точно не виправилась. Тож єдиний шлях, на жаль, – це захищати себе фізично. Саме це й робить Україна, а ми їй у цьому допомагаємо.

– Сьогодні «Грузинський національний легіон» воює за незалежність Україні. Але яким ви бачите майбутнє Грузії? Вирішення важливих питань її незалежного існування теж буде вимушено воєнним чи дипломатичним?

– Поки що у нас проросійський уряд, і зайве говорити про те, що при ньому ми можемо щось змінити. І все ж шлях до вільної Грузії повністю залежить від суспільства. Ми – така ж складова частина грузинського суспільства, як і всі інші, просто більш активна і бойова частина. Можу сказати, що ми разом з усіма будемо голосувати за повернення своїх територій. Яким чином – це теж вирішувати народу Грузії. Тут, у вас, ми є послами свого народу. Адже доля нашої країни значною мірою залежить від того, чим завершиться битва в Україні.

– Ви сказали, що за роки російсько-української війни загинула переважна  частина перших добровольців легіону… Відомо, що і на ваше життя був не один замах. Якщо можна, розкажіть про це.

– Так, можна. Ворог не раз намагався мене отруїти. Було й кілька фізичних  замахів, у 2019 році отримав вогнепальне поранення. Думаю, росіяни будуть постійно намагатися позбавити життя тих, хто відіграє помітну роль у боротьбі з ними. Тут мова не про мене конкретно, а про людей, які ідеологічно проти імперіалізму, проти тієї  політики, яку проводить росія. Тож вони і надалі будуть прагнути мене вбити, адже я їхній природний ворог. Ми до цього готові. У мене власна служба безпеки, яка, в принципі, нормально змогла меня захистити. А зараз, після останньої спроби, у нас подвоєні заходи безпеки.

– Але ось те отруєння через їжу, яке сталося в 2024 році, це ж зробив хтось, хто поряд з вами перебував?  

– Досить важко дізнатися, це було через їжу чи через воду. Знаєте, мені  доводиться бувати у різних батальйонах і бригадах, де перебувають наші  хлопці. Через це досить складно попередити таку спробу отруєння. Зараз я просто утримуюся від того, щоб їсти і пити в іншому місці. В принципі, це заходи, яких маю обов’язково дотримуватися, адже це була не перша спроба мене отруїти. А коли це вже було кілька разів, то більше не можна ігнорувати загрозу і треба їсти лише в спеціальних місцях.

– Я була на відкритті вашої художньої виставки в Одесі. Прийшло багато людей, говорили про дружбу наших народів, висловлювали вдячність вам і вашим побратимам, звучали грузинські й українські пісні. Тоді ви вітали зібрання по відео зв’язку і наголосили, що не приїхали, бо не хотіли наражати присутніх на небезпеку...

– Саме так. Потім виставка проходила в Дніпрі, і я так само не був присутній  на відкритті. Адже дуже ціную ту публіку, яка приходить познайомитися з мистецтвом, і не хочу, щоб через мене стався якийсь інцидент, скажімо, з вибухом у галереї. Краще вже я поспілкуюся в онлайн режимі, і всі будуть живі-здорові. Коли мене там немає фізично, то ризик того, що станеться якась провокація, практически зникає. Я заздалегідь оголошую, що мене не буде, щоб вороги навіть не старалися.

– Чому ви почали малювати і коли це трапилося?  

– Якщо чесно, то я малював і в дитинстві. Збереглися якісь мої малюнки, зроблені вже після полону. Це були чорно-білі малюнки олівцем на білому папері, які дуже відрізняються від того, що я почав малювати пізніше. Це, можна сказати, були фрагменти мого перебування в полоні. Я малював  двері, які постійно бачив, і людину, яка нас охороняла. Тоді у мене було постійне відчуття, що мені треба це виплеснути із себе. Малювати мене  ніхто не вчив, і, до речі, моя сестра теж добре малює, хоча цьому не навчалася… Думаю, у мене це вийшло якось природно. А згодом мене почали приваблювати яскраві кольори – в ті моменти, коли у мене починалася депресія, це часто буває, когда у тебя ПТСР.

– Такі вже наслідки безпосередньої участі у бойових діях… 

– Так, і тоді дуже хочеться чогось світлого. У мене був просто внутрішній потяг до світла, навіть вмикав багато лампочок у приміщенні. Тож потім я зацікавився фарбами, мені подобалися дуже яскраві, навіть неонові кольори. Для мене це були дуже радісні кольори, і коли я почав їх поєднувати, з’явилися малюнки, які мені подобалися. Так все почалося і триває в Україні протягом цих 13 років.

– Це такий ваш емоційний супротив війні…  

– Так, протистояння чомусь темному. Коли дивишся на ці яскраві картини, тобі хочеться радіти життю. Я навмисне не використовую темні тони, вони мені обридли… І загалом мені завжди подобалося щось таке веселе, що дарує позитивні емоції. У мене буває такий стан, коли хочеться у бойових буднях якогось іншого життя. Тож маю спеціальні стекла для малювання, часто вожу їх навіть у машині, і починаю  малювати. І можу за ніч намалювати з десяток різних картин. А можу намалювати одну і потім ще пів року не малювати зовсім. Адже це – відбиття моїх емоцій, тож зрозуміло, що має бути і можливість, і емоція разом… А можливість є далеко не завжди.

Протягом усіх цих років в Україні я малював, малював, і зрештою вийшла ось така велика колекція. Можу сказати, що я ці малюнки всі разом ніколи не бачив. І на виставку свою потрапити не зміг, щоб побачити весь свій доробок. Я бачив свої експозиції лише на відео чи на фото з виставок.  

– Ваш легіон не лише бере участь у бойових зіткненнях на лінії фронту, а й виконує певні спеціальні завдання? 

– Так, звісно. Ми займалися спеціальними завданнями ще до повномасштабного вторгнення, і специфіка у нас була досить складна, адже у нас дуже досвідчені хлопці. До приїзду в Україну вони вже були професійними військовими, які брали участь в багатьох операціях проти  росії. А отримавши бойовий досвід ще й тут, стали свого роду універсальними бійцями, які до того ж добре володіють сучасними технологіями. Ми брали участь у розвитку цих технологій, зокрема дронових, наш досвід дозволяв нам розвиватися разом з війною. Ми  засвоювали нові технології і передавали свій досвід іншим. Тож тепер, я б сказав, ми переформатувалися із спецзагонів у більш технологічні види військ. І результати у нас сьогодні кращі, ніж були, бо у нинішній війні все залежить від технологій.   

– У вас є якийсь навчальний центр на базі легіону?

– Звісно. Адже новачки, які прибувають з Грузії, якими б досвідченими вони не були, мають навчатися специфіці нинішньої російсько-української війни.  Коли збирається певна кількість таких новоприбулих бійців, ми робимо для них спеціальні курси і лише потім вони беруть участь у бойових діях.

– У складі легіону лише грузини?

– До нас у легіон просилися бійці понад 30 різних національностей. Але більшість з них навіть після нашого вишколу показали себе непристосованими до умов цієї війни. Вони потім залишалися тут на певний  нетривалий час, на три-шість місяців, це були, зокрема, американці чи англійці. І це створювало для нас чимало проблем, тому ми вирішили орієнтуватися на етнічних грузинів, тому що коли вони приїздять, то залишаються до кінця. Грузини показали себе більш стабільними бійцями із чіткою мотивацією. Тому на них і робимо ставку.

– Тобто, у європейців чи американців така мотивація відсутня?

– Знаєте, її і не може у них бути, бо вони не зазнали російської агресії, вони не стикалися з цим! У жодного з них немає члена сім’ї, який загинув у боях з росією чи від рук росіянина, який окупував його рідне село чи місто. А у грузинів і українців, на жаль, такі втрати є. І це визначає мотивацію. Для грузинів це дуже чутлива тема. Можу навести приклад моєї сім’ї. Мамулашвілі – це не наше рідне прізвище. Наше природне прізвище моя родина змушена була змінити у 1921 році, коли відбулася анексія Грузії. Наш рід був Бакрадзе, це  князівське прізвище, тож практично всіх членів нашої сім’ї більшовики вбили прямо у рідному дворі. Лише моєму дідові, 18-річному хлопцю, вдалося втекти від цих катів. І тоді йому довелося змінити прізвище. Мамулашвілі – це символічне прізвище, воно означає «син батьківщини». І таких сімей, яких знищувала росія, величезна кількість. А загалом історія захоплення Грузії російською імперією налічує не одне століття…

– Ви добре знаєте історію свого роду?

– Так, безумовно. І знаю, що багато моїх родичів були знищені росіянами…   Мій батько, до речі, перед смертю змінив прізвище Мамулашвілі на наше споконвічне родинне – Бакрадзе, і саме так написано на камені на його могилі. Подібних історій в Грузії чимало. Це генетична пам’ять... Тож, звісно, мотивація у грузинів у цій війні не менш переконлива, ніж у українців. А до цього додається наше бажання віддати борг тим українцям, які допомагали Грузії протистояти російській агресії у 90-х роках. Тому ми і допомагаємо українцям перемогти у цій війні!

– «Грузинський національний легіон» починав як об’єднання добровольців, а нині – це вже підрозділ ЗСУ?

– Ми у складі ЗСУ з 2016-го. Перші два роки були добробатами, бо не було закону щодо іноземців, які могли стати частиною Збройних Сил України. А в  2016 році такий закон прийняли, і ми ввійшли до складу української армії. До того ж ми є частиною Української добровольчої  армії. Ми природна частина цього добровольчого формування, глобального в Україні, це для нас важливо, адже ми приїхали сюди саме добровольцями.  

Ми діємо, як і будь-який підрозділ ЗСУ, тобто маємо просто виконувати накази вищого командування. Але є і певна специфіка. Легіон розбитий на різні підрозділи, і ми допомагаємо тим бригадам і батальйонам, які цього потребують на лінії фронту.

– Такий своєрідний спецназ?

– Так. Коли потрібна специфічна допомога, викликають наші підрозділи.

– Ще у юному віці ви отримали вищу військову нагороду Грузії – орден  Вахтанга Горгасала. І, власне, досі є єдиним підлітком, якого було удостоєно такої честі...  

– Так склалося…

– Як ви загалом ставитеся до нагород?  

– Знаєте, цілком нейтрально. І тоді, коли я отримував високу нагороду ще дитиною, у мене теж не було жодної особливої реакції на це, якщо чесно. Для мене і тоді набагато важливішим було зробити щось добре, достойне, ніж отримати нагороду.

– А українських нагород скільки маєте?

– Є вже чимало… Президентська відзнака «За оборону України», «Народний герой України»… Оці дві я пам’ятаю чітко, а інші не пригадаю. Загалом не менше 60.

– Своїх бійців ви подаєте на нагородження?

– Так, звісно. Наші хлопці мають як військові нагороди, так і волонтерські, й церковні. Патріархи – і Філарет, і Епіфаній – нас неодноразово нагороджували за захист України та її незалежності.

– Дякую вам за те, що знайшли можливість поспілкуватися. І величезна вдячність та шана за те, що героїчно стоїте на захисті України!   

– Дякую вам за розмову. Знаєте, я переконаний, що ця війна незабаром закінчиться. Тоді українці будуть відбудовувати свою країну, а ми – працювати на майбутнє Грузії.

1. PS. Прощаючись, Мамука Мамулашвілі подарував редакційному колективу свою картину і шеврон «Грузинського національного легіону». Пишаємося!  

Мамука Мамулашвили награждён орденами Народный Герой Украины[5], «За мужество», Крестом Ивана Мазепы и медалью За жертвенность и любовь к Украине[3].

Автор: Галина Владимирська
Фото: Даніїл Аполлонов